Творчість наших учнів

Слово про мову

«Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку...».  Так апостол Іван возвеличує найбільшу загадку духу –  мову. Мова –  найвищий Божий дар.

Як зі слова розпочалася людина, так з окремої мови постає народ. Ми — українці, живемо в Україні, тут жили наші предки і будуть жити наші діти, а тому повинні шанувати та любити і свою державу, і свій народ, і свою мову, бо все це — рідне. У теперішній час, час  становлення суверенної держави, є чимало таких, які стидаються рідної неньки України та  її мови. Українська мова сьогодні принижена. Завдання школи – посіяти у дитячі серденька зерна любові до рідного краю, маминої колискової, до мови Котляревського, Шевченка, Лесі Українки... Доки живе мова, доти є надія на те, що нація прокинеться. Пам’ятаймо: у цьому наша сила! Тільки від нас залежить доля рідної мови та міцної держави.

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!.

Дуже важливо почути слово. Напевно, не кожному це вдається. А ще складніше – оживити його. З таких людей, обдарованих Богом,  народжуються поети.

Слів у мові мільйон, вибирайте найкращі,
Кожне з них, лиш торкни, - як струна, виграва,
Зрозумілі, вагомі й усі вони ваші -
Мелодійні, дзвінкі, українські слова.

З найкращими побажаннями до всіх шанувальників рідного слова

учитель української мови та літератури Підгаєцької гімназії

Н. М. Монастирська

До Дня української писемності та мови пропонуємо вашій увазі перші проби пера наших гімназистів. Прислухайтесь до кожного їхнього слова, щоб відчути красу рідної мови!

Синонімічні акварелі

Захисникам України

Схиляю знову голову перед тобою,

Відважний, мужній і стійкий герою,

У боротьбі важкій, великій, нелегкій

Ти захищав і мир, і лад, і спокій мій.

Пройдуть роки, десятки, сотні літ,

І не забуде, пам' ятатиме весь світ

Твій подвиг, звершення, досягнення і вчинок,

Коли не думав ти про спочин, відпочинок.

Під гоготіння, гуркіт, шум гармат,

Коли вже падає, летить з рук автомат,

Ти не втрачав надії, віри, сподівання

На злагоди й гармонії чекання.

Будь певен ти, без сумнівів, так буде.

Свобідно й вільно  житимуть всі люди,

І знову запанує добра повна чаша.

Розквітне й забуяє Україна наша.

                                            Романович Ірина,

                                            учениця 6(10) класу Підгаєцької гімназії

Моя  Батьківщина-сильна

В моїй чудесній та прекрасній Україні

Несподівано почалася війна.

На неї ворог підлий, ниций та негідний

Зі сходу суне, як гроза.

Моя Вітизна, Батьківщина, рідний край

Кричить про допомогу до народу.

І не зламає розпач нас, ні відчай, ні печаль

У боротьбі за незалежність і свободу!

Сміливі, мужні та безстрашні вояки

Віддано і незрадливо захищають Україну.

Вже скоро повтікають недруги та вороги,

І ми прославим нашу Батьківщину!

Ми щиро вдячні всім захисникам

За них щоденно молимося  Богу.

Вони дають надію й сподівання нам

Та віру в неодмінну перемогу.

                                       Дембіцький Віктор,

                                      учень 6(10) класу Підгаєцької гімназії

Підгайці

Сивочоле  місто моє рідне,

Стародавнє, гарне і погідне.

Тут цвітуть  сади безкраї

І на скрипці коник грає,

Тут співає в лузі пташка,

Гілочку несе мурашка.

У Підгайцях кожен знає:

Річка Коропець тут протікає.

А над річкою тією -

Верби-молодиці

Нахилили свої коси

близько до водиці.

Корені свої потрібно знати:

Я- підгайчанка!

І про це завжди буду пам’ятати.

Баран Софія,

учениця 1(5) класу Підгаєцької гімназії

Мова

Мова кожного народу

По- своєму прекрасна.

Наша мова калинова

Сяє, наче сонце ясне.

Перше слово-мати,

Друге- Україна:

Так училась розмовляти

Маленька дитина.

Шануймо, плекаймо

Рідну нашу мову,

Повсякчас пам’ятаймо

Кобзареве слово.

Як буде в нас слово -

І буде в нас мова,

То буде в нас слава

Й могутня держава.

Баран Софія,

учениця 1(5) класу Підгаєцької гімназії

Осінь

В гості осінь завітала,

Подарунки нам прислала.

Повно всюди срібла-злота-

Все це осені робота.

Помідори, огірочки- осені сини і дочки,

Грушечки, сливки доспілі -

Дари осені умілі.

Гляньте, гляньте, добрі люди!

Так красиво, гарно всюди!

Художниця осінь пензлика взяла,

Усе навкруги розфарбувала.

Так чудово, гарно, вміло,

Працьовитих рук це діло!.

Баран Софія,

учениця 1(5) класу Підгаєцької гімназії

Моя країна-Україна!

Моя країна - Україна,

Бо народилася я тут,

бо тут живе моя родина,

І тут з любов’ю мене ждуть.

У нас є китиці калини

І  мова мамина в піснях.

Поля пшеничні й небо синє -

Це рідний український стяг.

Садовська Таня,

учениця 1(5) класу Підгаєцької гімназії

Рідна мова

Рідна мова – колискова,

Рідна мова –  золота,

Рідна мова – це чудово,

Рідна мова є свята.

Рідна мова мами й батька,

Рідна мова прадідів,

Рідна мова тітки й дядька-

Наймиліша на землі.

Садовська Таня,

учениця 1(5) класу Підгаєцької гімназії

Пісня про поета

Пташина пісня прилинула про поета:

Поневолений поет.

Покарання престрашне:

Писати повіки-вічні перестати!

Пророку писати перестати?!!

Правду про пригноблених потрібно передати,

Повстати пора проти панства прийшла!

Потомлені й принижені писане почули –

Повстали. Правда полум’ям палала...

Потім павітер пройшов...

Писане призабулось...

Потомки, пісню поетову пригадайте!

Пророк просить пробудитись,

По-вкраїнськи пора поводитись!

Мандибур Андрій,

учень 6(10) класу Підгаєцької гімназії

***

Скрипка стара

Скаржиться, стогне, співає,

Славу соколам складає,

Серце стискає,

Сльозою стікає...

Стихають співи,

Стихають струни,

Серце сумом сповня

Скрипка стара...

Мандибур Андрій,

учень 6(10) класу Підгаєцької гімназії

Хіба ви будете сміятись,

Коли і вас біда застане?

Хіба ви будете сміятись,

Коли ваш спокій в безвість кане?

Хіба з любов’ю  в очі глянете тому,      

Хто споконвіку називає себе братом,

А насправді майструє труну

І прийшов в чужий дім з автоматом?

Ви  зраду розумієте інакше?

Ви зрадите когось, та зрадять вас...

Подумайте, що краще?

Затямте цей історії урок –

І ми уникнемо жахливих помилок.

Воскресне український наш народ!

Монастирська Юлія,

учень 6(10) класу Підгаєцької гімназії

Кобзарева країна

Кожний камінь кричить:

- Куди крокуєте, кати?

- Кого калічете, карбівники?

- Козаче коріння кровоточить?

Клич котиться крайсвітом:

Кому коханий край,

Кожен кайдани кидай!

Квапся,  камрате!

Канули капшиві каземати!

Квітують  купиною

Київ, Канів, Карпати ...

Кланяється колос, квітне калина!

Кажуть кругом –

Кобзарева країна!

Віват, Вкраїна!

Вірте, вкраїнці,

Воскресне Вкраїна,

Великомучена віками

Всезагарбницькими вовками.

Встали вкраїнці –

Воскресла Вкраїна!

Всевишній воістину витає,

Всіх возвеселяє.

Віват, Вкраїна!

Віват, вкраїнці,

Вільні вовіки-вічні!

Акровірші

Я закликаю: Україну люби дуже!!!

До глибини душі люблю,

Ех, славну Україну!

Рідненьку, ніжну, дорогу,

Жадану, вільну і єдину.

Але чому крізь сотні літ

Виборювать нам довелося

Одвічне право вийти в світ,

Таке ще актуальне й досі?

Водночас прагнули ми досягти

Об’єднання в єдину силу,

Разом усім перемогти

Егоїстичного врага й радіти миру.

Не забувай же звідки ти,

Не смій, чуєш, мій друже?!!

Я закликаю: Україну люби дуже!!!

Мати

У  краю, Богом створеним давно,

Краси неземної не одне село,

Росте калина коло хати,

А  на дітей чекає мати.

Її кровинки за кордоном –

Не рік, не два скучають вже за домом,

А  ще призначено їм скільки – невідомо!

До Кобзаря

Кохаймо країну свою,

Омріяну, рідну, єдину,

Бога я завжди молю

За долю своєї Вкраїни!

А дякувать треба всім нам,

Рідної неньки донькам і синам:

Еру величну творили,

Вкраїну безмежно любили,

І серед них – наш Тарас.

Думав про волю не раз,

Волю рідної хатини –

І для доньки, і для сина.

Сумно, Кобзарю, що й нині

Твориться дивне в країні...

І так нам бракує Тебе!

Без мови  немає  майбуття

Скарб, дарований нам Богом, – мова,

Душа народу, що повік жива,

Молитва, мами колискова

І рідна серцю сторона.

Це крик душі і щастя переливи,

Це радісні і повні смутку миті,

Блакитні небеса і злоті ниви,

І пісня жайворонка в стиглім житі.

Це слово, що за волю піднімає,

І кличе рідну землю боронити.

Це дума, бо у собі зберігає

 Історію, що кровію омита.

Любімо й поважаймо рідну мову,

Вона є сутністю життя.

І пам’ятаймо знову й знову:

Без мови  немає майбуття.

Думська Оксана

                                                           Тече вода в синє море

Твір-акварель

         З рідної домівки, незабутньої стежини, родинного гніздечка починається для кожної людини Батьківщина. Ось так  усе й починалося для великого творця й генія українського народу Тараса Григоровича Шевченка. Україна! Як багато почуттів вкладено в це слово!      Яка вона велична й неповторна у своїй красі. Не можу собі навіть уявити,  якби я, покинула свій рідний край і поїхала б на чужину… Гіркими слізьми та кров’ю обливалось би серце за рідною землею. За її широкими річками, пшеничними полями, зеленими лісами… Яке щастя жити на Україні, милуватись лісом, полем, річкою. Он верба,  неподалік неї калина,  а на ній соловейко пісеньку співає, Україну прославляє. Річечка тече, дзюрчить, хлюпочеться, і серце радіє. А трави хиляться так низько-низько та з вітерцем змагаються,  то ляжуть, а то піднімаються. Коникові-стрибунцеві  теж весело живеться, стрибає по травичці, немов танцює. Тут сонечко з’явилось і ніжно усміхнулось та огорнуло мене своїм теплом. А річка мені нагадує і розповідає про безмежну любов до України, про її неоціненну красу, шану до свого рідного краю. Хай всі знають і всі чують, що Україна – найкраща у світі! Я її люблю!                        

Джерело

Казка

То давним-давно було. В одному невеличкому селі жила привітна і чарівна дівчина.  Звалася Яринкою. Всі її дуже любили за добре і щире серце.

       Одного разу Яринка із друзями пішла до лісу. Стомились діти і сіли відпочити. День був спекотний, хотілось сильно пити. Тарасик  скрикнув:

 – Я знаю, де є джерело!

 Діти  миттю побігли напитись водиці. Підійшовши до потрібного місця, вони побачили сумний  явір, який похилив свої віти до землі. А джерело, яке було під явором мало жахливий,  занедбаний стан. Хлопчика це дуже здивувало. Він аж закам’янів від побаченого. Оксанка збентежено вимовила,   пригадавши народну мудрість: ,, Не брудни водиці, бо прийдеться напиться”.

Де є вода – там і життя. Діти були дуже втомлені, але думка надати  джерелу нове життя не покидала їх. Вони завзято взялись до роботи:  розтягнули сухе   гілля,  забрали зів’ялу траву та пошкандибали додому.

       Другого дня діти знову прийшли до джерела. За кілька кроків було видно,  що водичка чиста,   прозора,  іскриста. І явір,   ніби ожив,  був на сьомому небі від щастя! Діти напилися цілющої, холодної,  смачної води із джерельця та побігли гратись.

     Третього дня вони миттю попрямували в сторону красеня-явору. Здалеку було видно, як зеленолистий явір покривав своїм гіллям джерело. Він виглядав,  неначе охоронець, який огортав своєю пильністю та казковим спокоєм життєдайне джерельце.

                                                           Всім воно дає водиці,

                                                           І звірятку, і травичці,

                                                          Дереву, квітці та людині,

                                                           І живе воно понині.

                                                          Явір його полюбляє.

                                                          Та з ним часто розмовляє.

                                                   І я там була і водицю з нього пила.